4

Ключовим аспектом у таких справах Суд назвав наявність у людей, яких позбавляють майна, засобів захисту своїх інтересів.

До Європейського суду з прав людини звернулася українка Людмила Каневська. Вона придбала квартиру у людини, яка діяла на підставі підробної довіреності, хоча і не знала про це. Коли попередній власник дізнався про це, він звернувся до суду і домігся скасування відповідного договору і повернення права власності собі. У рамках справи «Каневська проти України» (KANEVSKA v. UKRAINE) заявниця просила Суд встановити, чи мало місце порушення державою її права на захист власності.

Обставини справи

15 липня 2003 року пан М. став власником двокімнатної квартири в Одесі, яку йому подарувала мати. Сам він жив у Миколаєві, а цю квартиру вирішив здавати. У грудні того ж року людина, яка видавала себе за М. завірила у нотаріуса довіреність на продаж цієї квартири на пана Щ., а нотаріус вніс цю довіреність у реєстр. У січні 2004 року Щ. на підставі довіреності продав квартиру пані Ш., а її чоловік пізніше зареєстрував купівлю у БТІ.

Вже 5 березня того ж року подружжя продало квартиру заявниці та її чоловіку. За свідченнями заявниці, стан квартири був жахливим, і їм довелося вкласти у ремонт уп’ятеро більше грошей за вартість купівлі. Факт купівлі заявниця завірила у нотаріуса та у БТІ. 11 березня 2004 року М. вирішив відвідати квартиру і таким чином дізнався про її продаж. Він звернувся до міліції і повідомив, що нікого не уповноважував на продаж. Міліція відкрила кримінальне провадження за фактом шахрайства.

У серпні 2005 року М. подав до суду на Щ., Ш., заявницю та її чоловіка (які були співвласниками), вимагаючи скасування договорів купівлі-продажу, усунення перешкод щодо володіння квартирою, а також виселення заявниці і її чоловіка. Позивач наполягав, що на довіреності Щ. стоїть не його підпис – експертиза підтвердила це твердження.

Встановити місце перебування колишнього орендатора квартири не вдалося. Також невідомою залишилася і справжня особа Щ. У підсумку, 7 листопада 2011 року міліція зупинила провадження, адже не змогла встановити особи злочинців – майже за рік це рішення скасувала прокуратура. Втім, до моменту розгляду справи у ЄСПЛ результатів це провадження все ще не мало.

Що ж до позову М., то 25 липня 2007 року суд відхилив його вимоги. Нотаріуси, які завіряли довіреність Щ. та договори про купівлю квартири, свідчили, що не бачили жодних невідповідностей у документах. Суд прийшов до висновку, що продаж квартири став наслідком безвідповідального ставлення до оренди квартири. Зокрема, таке рішення суд ухвалив через те, що факт шахрайства щодо цієї квартири не було доведено.

Апеляційний суд скасував це рішення і повернув справу до суду першої інстанції на повторний розгляд. Представниця чоловіка заявниці Б. оскаржила це рішення у Верховному Суді України, який повернув справу вже до апеляційного суду. У 2008-2009 рр. цей процес повторився.

Вже 15 липня 2009 апеляційний суд втретє скасував рішення суду першої інстанції, але цього разу не відправив справу на повторний розгляд, а задовольнив вимоги М. Суд у своїх висновках керувався тим, що договір оренди не має на увазі передачі прав власності на квартиру, а тому рішення 25 липня 2007 року було хибним. Посилаючись на норми Цивільного кодексу, апеляційний суд визнав недійсними договір про купівлю-продаж квартири пані Ш. та про подальший продаж квартири заявниці, а також зобов’язав заявницю та її чоловіка не перешкоджати М. у володінні квартирою.

Представниця чоловіка заявниці подала касаційну скаргу на це рішення, зазначаючи, що подружжя не порушувало законів у ході купівлі, що це їхнє єдине місце проживання, а також що вони не мали коштів для купівлі іншого житла. Крім того, адвокатка наполягала на обов’язку суду, який скасовує угоду, забезпечити відшкодування згідно умов договору. Втім, 25 травня 2011 ВСУ відхилив касаційну скаргу.

У жовтні того ж року апеляційний суд за зверненням М. ухвалив рішення про примусове виселення заявниці та її чоловіка з квартири. Заявниця звернулася до Вищого спеціалізованого суду, вимагаючи його скасувати. ВСС задовольнив вимоги заявниці і повернув матеріали на повторний розгляд, через те, що у відповідному рішенні не було належного обґрунтування потреби здійснити виселення, а також посилання на норми законодавства, на основі яких рішення ухвалене.

11 вересня 2012 року апеляційний суд відмовився ухвалювати рішення про виселення. Суд встановив, що М. змінював свої свідчення, що запис слухання, на якому суд ухвалив рішення про відновлення права власності М. на квартиру, не містив ознак того, що суд розглядав питання потреби виселення, а також що у обґрунтуванні вищезгаданого рішення про виселення жодним чином не йдеться. За два місяці прокурор повідомив заявницю, що виконавче провадження щодо виселення подружжя призупинено через скасування відповідного рішення суду.

Розгляд ЄСПЛ

Заявниця стверджувала, що анулювання договору про купівлю квартири призвело до порушення її права на повагу до її житла та права мирно володіти квартирою, яку вона купила відповідно до законодавства. Крім того заявниця піднімала питання про порушення її права на ефективний засіб юридичного захисту.

Уряд просив Суд визнати вимоги заявниці неприйнятними. До такого висновку він прийшов з двох міркувань:

  • Суд визнав договори про продаж квартири недійними, а тому Ш. і, відповідно, заявниця із чоловіком не мали прав власності на квартиру;
  • Заявниця не вичерпала усі національні засоби правового захисту, адже адвокатка Б., яка подавала касаційні скарги на перші два рішення апеляційного суду, була представником лише її чоловіка.

ЄСПЛ одразу поставив крапки над “і”, зазначивши наступне: «Суд не вважає за доцільне розглядати заперечення уряду щодо статусу жертви та вичерпання національних засобів захисту, зважаючи на те, що скарга [заявниці] у будь-якому разі явно необґрунтована».

Суд виснував, що ця справа в основному стосується суперечки між заявницею та М. щодо володіння квартирою. А тому застосування позитивного обов’язку держави щодо забезпечення права на власність заявниці буде недоречним. Головною задачею національних судів у цій справі було належним чином збалансувати конфліктуючі інтереси сторін. ЄСПЛ зазначив, що у нього немає підстав вважати, що суди некоректно застосували норми національного права, яке у цій сфері відповідає вимогам Конвенції. Крім того, заявниця не ставила під сумнів відповідність Конвенції передбаченого законом права людини відновити право власності, яке вона втратила проти своєї волі і без відома.

«У всіх Договірних Державах Конвенції законодавство, яке регулює відносини між людьми у сфері приватного права, включає правила, які визначають вплив цих відносин на власність і, у певних випадках, примушують людину передати володіння іншій людині. Такі правила загалом не можуть розглядатися як такі, що суперечать [статті 1 Першого протоколу до Конвенції], крім випадків, коли людину позбавляють власності на користь іншої людини у свавільний та несправедливий спосіб», – а у обставинах цієї справ свавілля чи несправедливості Суд не знайшов.

Також Суд відхилив твердження про те, що держава не забезпечила належного законодавчого регулювання для захисту прав заявниці від подібного шахрайства. Так, законодавець не може передбачити усі можливі варіанти шахрайства, а тому питання полягає у тому, чи мала заявниця ефективні заходи юридичного захисту своїх інтересів. У цьому плані законодавство передбачало можливість подати позов проти Ш. з метою повернення грошей, які заявниця з чоловіком сплатили їй за квартиру. Цей факт заявниця також не оскаржувала, а тому посилання на обов’язок суду забезпечити відшкодування коштів за договором, який він визнав недійсним, було недоречним. Крім того, у заявниці також залишалася можливість звернутися до суду, вимагаючи у М. відшкодувати кошти, які вона з чоловіком вклала у ремонт квартири.

«У світлі вищезгаданого та наведеного, зокрема, можливостей [юридичного захисту своїх прав], які існували для заявниці відповідно до національного законодавства, Суд вважає, що органи влади не можна притягнути до відповідальності за свавільні чи неправомірні дії або неспроможність виконати свої позитивні обов’язки відповідно до статті 1 Першого протоколу. Це правда, що заявниця опинилася у складній ситуації у обставинах цієї справи; тим не менш, у неї були засоби юридичного захисту її прав на національному рівні».

Таким чином, більшість суддів прийшли до висновку, що держава не порушила права заявниці, а її скарга є неприйнятною.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ЄСПЛ постановив, за яких умов опитування свідків за відсутності сторони захисту є прийнятним.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.

Залишити відповідь