Проведення слідчих (розшукових) дій відбувається на розсуд особи, яка їх проводить, а отже рішення про необхідність проведення певної слідчої дії приймається уповноваженою на це особою і є її правом, а не обов’язком.

На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 265/4436/18.

Обставини справи

За вироком Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області особу засуджено за ч. 1 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 4 роки 6 місяців.

Згідно з вироком суду особу визнано винним у тому, що він перебуваючи у квартирі, за попередньою змовою з особою, відносно якої матеріали виділено в окреме провадження, діючи умисно, повторно, керуючись корисливим мотивом, з метою відкритого викрадення чужого майна, застосували до потерпілої насилля, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілої, що виразилося у нанесенні ним двох–трьох ударів кулаком по обличчю потерпілої та декількох ударів особою, стосовно якої матеріали виділено в окреме провадження по голові та руках потерпілої.

Після чого, діючи умисно, повторно, за попередньою змовою групою осіб з особою, стосовно якої матеріали виділено в окреме провадження, продовжуючи свій злочинний намір відкрито викрали майно потерпілої.

Ухвалою Донецького апеляційного суду вирок районного суду залишено без зміни.

Висновок Верховного Суду

Стосовно доводів наведених у поданих касаційних скаргах щодо безпідставного покладання судом першої та апеляційної інстанцій в основу ухвалених рішень неправдивих показань потерпілою та свідка, ВС зазначив, що вони не ґрунтуються на вимогах законодавства та спростовуються матеріалами провадження.

Так, допит зазначених осіб місцевим судом було проведено у відповідності до вимог статей 352, 353 КПК України, зокрема попереджено про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та завідомо неправдиві показання. У свою чергу, апеляційний суд під час апеляційного перегляду даного провадження не знайшов підстав сумніватися в правдивості показань потерпілої та зазначеного свідка на підтвердження винуватості особи у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, з таким висновком погодилась і колегія суддів.

При цьому, розбіжності у показаннях зазначених осіб щодо предмета, яким були нанесені потерпілій удари по голові, то вони не є визначальними для кваліфікації дій засудженого та не виключають його винуватість у вчиненні вказаного злочину, а також не впливають на законність та обґрунтованість прийнятих рішень.

Також колегія суддів зазначила, що деякі розбіжності щодо викладення потерпілою та свідком характеру розвитку подій та послідовності нанесення потерпілій ударів учасниками бійки, зумовлені особистим сприйняттям кожним із них цих подій, значним проміжком часу, який сплинув з моменту скоєння злочину (більше двох років), а тому це не дає підстав для визнання показань вказаних осіб недостовірними.

ВС зазначив, що показання потерпілої та свідка є логічними, послідовними та узгоджуються з іншими наявними у кримінальному провадженні доказами, а тому суд обґрунтовано визнав їх такими, що відповідають дійсності, тобто визнав їх належними та допустимими доказами на підтвердження винуватості особи у вчиненні інкримінованого йому злочину.

Таким чином, суд першої інстанції, дослідивши та проаналізувавши зібрані по справі докази, дійшов правильного висновку про те, що він винний у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення та правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 186 КК України. Отже, вважати, що судом неправильно застосовано закон України про кримінальну відповідальність, підстав немає.

Що стосується посилань засудженого про те, що слідчий експеримент з потерпілою був проведений з порушенням вимог ст. 240 КПК України, оскільки дана слідча дія була проведена за відсутності підозрюваного, захисника та свідків, то вони є безпідставними з огляду на таке.

Так, відповідно до змісту ч. 3 ст. 240 КПК України, яка встановлює правила проведення слідчого експерименту, до участі у ньому можуть бути залучені підозрюваний, потерпілий, свідок, захисник, представник, тобто залучення цих осіб відбувається за необхідності на розсуд особи, яка проводить такий експеримент, і відсутність підозрюваного, захисника, свідків під час проведення зазначеної слідчої дії з потерпілою не може вважатися порушенням порядку проведення вказаної слідчої дії.

Перевіркою вказаного протоколу слідчого експерименту за участю потерпілої встановлено, що в ході цієї слідчої (розшукової) дії було дотримано вимог ч. 1 ст. 240 КПК України щодо мети, якою є перевірка й уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, та способу її проведення – шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події.

Щодо доводів касаційної скарги засудженого про те, що під час досудового розслідування не було проведено таку слідчу дію, як очну ставку між ним та потерпілою є надуманими і не можуть бути взяті до уваги, оскільки проведення слідчих (розшукових) дій відбувається на розсуд особи, яка їх проводить, а отже рішення про необхідність проведення певної слідчої дії приймається уповноваженою на це особою і є її правом, а не обов’язком.

Стосовно доводів касаційних скарг засудженого та його захисника про недопустимість доказу – висновку експерта судово-медичної експертизи за фактом спричинення тілесних ушкоджень потерпілій у даному кримінальному провадженні, оскільки в порушення вимог ст. 290 КПК України стороні захисту не відкривалось документів, на яких ґрунтується зазначений вище висновок судово-медичного експерта, то колегія суддів вважає їх обґрунтованими з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, висновок експерта судово-медичної експертизи було проведено на підставі постанови слідчого з урахуванням поставлених у ній питань та попереднього висновку експерта судово-медичної експертизи за результатами обстеженню потерпілої. Також на підтвердження зазначеного експерт у суді першої інстанції дав показання, що усі необхідні відомості з попереднього висновку експерта судово-медичної експертизи за результатами обстеженню потерпілої, ним відображено у його висновку і вони у сукупності з відомостями протоколу допиту потерпілої, протоколу проведення слідчого експерименту були достатніми для надання ним висновку судово-медичної експертизи.

Проте, перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що попередній висновок експерта за результатами обстеження потерпілої, який був врахований експертом під час проведення судово-медичної експертизи відсутній у матеріалах даної справи та для ознайомлення стороні захисту не надавався.

Оскільки відповідні матеріали, за результатами дослідження яких експертом було сформовано висновок, не були відкриті стороні захисту на стадії виконання ст. 290 КПК України, то висновок експерта судово-медичної експертизи не може бути визнаний допустимим доказом, адже він місить відомості, джерелом яких є матеріали не відкриті стороні захисту.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд змінив вирок Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області та ухвалу Донецького апеляційного суду. Виключив з мотивувальної частини вироку та ухвали посилання на висновок експерта судово-медичної експертизи та на довідку ФОП як на докази. У решті вирок районного суду та ухвалу апеляційного суду залишив без змін.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, коли слідчий експеримент має розцінюватися як повторний допит і не може мати в суді доказового значення.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.