Законодавством не передбачена можливість визнання власника чи співвласника такими, що втратили право користування житлом.
Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 23 листопада 2020 року № 214/368/19.
Обставини справи
Позивач звернувся до суду з позов до колишньої дружини та її дочки про визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням.
Позиція ВС
ВС погодився з рішенням місцевого суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог, з огляду на таке
Відповідно до частини другої статті 405 ЦК член сім’ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Аналіз статті 405 ЦК дає підстави для висновку, що саме власник має право вимагати від осіб, які є членами його сім’ї та не є власниками цього житла, усунення порушення його прав шляхом визнання їх такими, що втратили право користування. Можливість визнання такими, що втратили право користування житлом власника/співвласника законодавством не передбачена та є виключною в силу наявних конституційних гарантів захисту права власності, його непорушності та збереження за власником.
Встановлено, що відповідачі є співвласниками вказаної квартири, що підтверджується свідоцтвом про право власності від 23 грудня 1994 року (а. с. 6).
Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 346 ЦК України врегульовані підстави припинення права власності, а саме: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викуп пам’яток культурної спадщини; примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиція; конфіскація; припинення юридичної особи чи смерті власника.
Вирішуючи вимоги щодо наявності підстав для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно виходив із того, що відповідачі не втратили право власності на вказану квартиру в силу вимог статей 319, 321 ЦК України.
Доказів, які б свідчили про припинення права власності відповідачів на належну їм частку в спірній квартирі в розумінні статей 346, 365 ЦК не надано, а тому суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано вважали відсутніми правові підстави для задоволення позовних вимог, оскільки положення частини другої статті 405 ЦК не розповсюджуються на спірні правовідносини.
