10 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/1298/19, касаційні провадження № К/9901/10913/20, №К/9901/32583/19 (ЄДРСРУ № 93437981) остаточно висловився стосовно юрисдикції судових спорів стосовно оскарження наказів Міністерства юстиції України, якими скасовані рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Відповідно до   статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006 у справі «Сокуренко і Стригун проти України» вказав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …». Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, «встановленим законом».

Отже, поняття «суду, встановленого законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів,   є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу (як правило майнового) конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери   приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Водночас помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію – визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

У цій справі спірні правовідносини виникли у зв`язку з незгодою позивача з наказом Мін`юсту України, прийнятим з урахуванням висновків Комісії, щодо скасування рішень про державну реєстрацію за ним права власності на нерухоме майно.

Тобто, позов зумовлений на захист права цивільного (майнового) на об`єкт нерухомості, реєстрація права власності на який скасована у процедурі розгляду скарги у сфері державної реєстрації за скаргою сторони.

При цьому підстави та мотиви позову (недодержання, на думку позивача, суб`єктом владних повноважень процедури розгляду скарги у сфері державної реєстрації) не спростовують того факту, що цей спір виник про право цивільне, а вимога про скасування висновку Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації та наказу Мынюсту є похідною при вирішенні судом питання щодо правомірності набуття речових прав на нерухоме майно і має вплив на майнові права та інтереси цих осіб.

Отже, спір у цій справі не є публічно-правовим. Оскарження рішень Мін`юсту безпосередньо пов`язане із захистом позивачем свого цивільного права у спорі щодо нерухомого майна з третьою особою (власника нерухомості), яка заперечує законність дій державного реєстратора та приватного нотаріуса з реєстрації права власності на об`єкт нерухомості.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним судом 30 вересня 2020 року у справі № 640/6930/19, адміністративне провадження № К/9901/36474/19 (ЄДРСРУ № 91884091).

Тобто, предметом спору у цій справі є  визнання   права власності на нерухоме майно,   оскільки зазначені позовні вимоги приводять до вирішення питання про право власності на це нерухоме майно.

Отже, спірні правовідносини у справі пов`язані з необхідністю захисту права на об`єкт нерухомого майна, тобто права цивільного, тому позов у справі не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Зазначена вище правова позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, у постановах від 21.11.2018 у справі № 813/1362/16, від 28.11.2018 у справі №825/642/18, від 29.01.2019 у справі № 803/1589/17 під час розгляду спорів у подібних правовідносинах.

Слід також вказати, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 02.10.2019 у справі № 807/137/18 з метою встановлення чіткого критерію визначення юрисдикції спорів щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відступила від висновків, викладених у постановах від 04.04.2018 у справах № 817/567/16 та № 826/9928/15, від 10.04.2018 у справі №808/8972/15, від 16.05.2018 у справі № 826/4460/17, від 23.05.2018 у справі№815/4618/16, від 05.06.2018 у справі № 04/20728/14, від 12.06.2018 у справі №823/378/16, від 13.06.2018 у справах №820/2675/17 та803/1125/17 щодо належності до юрисдикції адміністративних судів спорів за позовами осіб, які не були заявниками вчинення реєстраційних дій, до державного реєстратора про скасування його рішень чи записів у державному реєстрі стосовно державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

У вказаному рішенні Велика Палата Верховного Суду вказала, що такий критерій визначення юрисдикції спору як наявність порушень вимог чинного реєстраційного законодавства у діях державного реєстратора під час державної реєстрації прав не завжди є достатнім та ефективним, адже наявність цих порушень можна встановити лише при розгляді справи по суті, а не на момент звернення позивача з позовною заявою.

Крім того, скасування державної реєстрації права, належного одній особі, за заявою іншої особи в порядку адміністративного судочинства не дозволяє остаточно вирішити спір між цими особами. Тож не виконується основне завдання судочинства. У таких спорах питання правомірності укладення цивільно-правових договорів, на підставі яких відбулись реєстраційні дії, обов`язково постають перед судом, який буде вирішувати спір, незалежно від того, чи заявив позивач вимогу щодо оскарження таких договорів.

Отже, в зазначеній категорії справ вирішуються спори про цивільне право між особами, які вимагають скасування державної реєстрації, й особами, за якими зареєстровано право чи обтяження. А тому мають розглядатися судами господарської або цивільної юрисдикції залежно від суб`єктного складу сторін спору.

(!!!) Слід окремо наголосити, що саме Велика Палата Верховного Суду є судом, уповноваженим вирішувати юрисдикційні спори.

Верховний Суд зазначає, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі з обов`язком суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи – підприємці.

Належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Участь Міністерства юстиції України як співвідповідача (якщо позивач вважає його винним у порушенні прав) у спорі не змінює його приватноправового характеру.

Зазначене відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі№ 823/2042/16 (провадження № 11-377апп18) та від 27 листопада 2019 року у справі № 815/1915/18 (провадження  № 11-947апп19).

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів позовної/апеляційної /касаційної скарги.

Отже, суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.