Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 826/7335/18, переглянувши рішення судів попередніх інстанцій, зазначив таке.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, під час перевірки декларації позивача за 2015 рік встановлено, що суб`єкт декларування у декларації не відобразив інформацію про об`єкт нерухомості (земельну ділянку), який належить члену сім`ї суб`єкта декларування (дружині) на праві власності, загальною площею 0,1 га у м. Києві.

У межах повної перевірки встановлено, що зазначену земельну ділянку згідно з Державним земельним кадастром член сім`ї суб`єкта декларування не придбавав, а отримав згідно з рішенням Київської міської ради від 28.12.2006 № 576/633.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції» у декларації зазначаються відомості про об`єкти нерухомості, що належать суб`єкту декларування та членам його сім`ї на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину, внаслідок якого набуте таке право.

Такі відомості включають:

а) дані щодо виду, характеристики майна, місцезнаходження, дату набуття майна у власність, оренду або інше право користування, вартість майна на дату набуття його у власність, володіння або користування;

б) у разі якщо нерухоме майно перебуває у спільній власності, про усіх співвласників такого майна вказуються відомості, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі якщо нерухоме майно перебуває в оренді або на іншому праві користування, про власника такого майна також вказуються відомості, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, або найменування відповідної юридичної особи із зазначенням коду Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Статтею 116 Земельного кодексу України визначено, що приватизація земельних ділянок, які перебувають у власності громадян, є одним з видів безоплатної передачі земельних ділянок у власність.

Аналізуючи вищенаведені положення законодавства Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що обов`язковому декларуванню підлягає усе нерухоме майно, яке належить декларанту та членам його сім`ї, незалежно від способу та підстав його набуття, зокрема у власність.

Відтак, незазначення суб`єктом декларування в декларації інформації про об`єкт нерухомості (земельну ділянку), який належить члену сім`ї суб`єкта декларування (дружині) на праві власності, є порушенням пункту 2 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції».

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про безпідставність доводів позивача щодо відсутності у нього обов`язку декларування в декларації інформації про об`єкт нерухомості – земельну ділянку.

Разом з тим, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що недотримання вимог щодо своєчасного та у визначений законом 90-денний строк прийняття відповідного рішення відповідачем перешкоджає існуванню стабільного правового положення особи, а тому таке рішення не може вважатися правомірним, з огляду на таке.

Стаття 50 Закону України «Про запобігання корупції» передбачає вимоги щодо проведення повної перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

На виконання норм даної статті законодавцем прийнято Порядок проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затверджений рішенням НАЗК від 10.02.2017 № 56, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 13.02.2017 за № 201/30069.

Виключно цим Порядком визначено спеціальні строки проведення повної перевірки декларацій.

Зокрема, відповідно до пункту 2 розділу III Порядку № 56 початком здійснення повної перевірки декларації є день, наступний за днем прийняття рішення про проведення перевірки.

При цьому, пунктом 14 цього розділу передбачено, що повна перевірка декларації за цим Порядком здійснюється упродовж 60 календарних днів з дня прийняття рішення про проведення перевірки. У разі необхідності строки проведення повної перевірки декларації можуть бути продовжені, але не більше ніж на сукупний строк у 30 календарних днів.

Відтак, повна перевірка декларацій повинна тривати не більше ніж 60 календарних днів з дня прийняття рішення про проведення перевірки, а у виняткових випадках – не більше 90 днів.

Скаржник стверджував, що положеннями Закону України «Про запобігання корупції» та Порядку № 56 не встановлені граничні строки для опрацювання отриманих в рамках здійснення повної перевірки матеріалів та підготовки проекту рішення про результати проведеної повної перевірки і прийняття його на засіданні НАЗК.

Разом з тим, системний аналіз пункту 6 розділу III Порядку № 56 дає підстави для висновку, що повна перевірка декларацій розпочинається рішенням про її проведення і закінчується рішенням про результати перевірки.

Будь-яких підстав для винесення рішення про результати повної перевірки декларації поза межами визначеного Порядком № 56 строку законодавством не передбачено.

Таким чином, колегія судів Верховного Суду вважає помилковою позицію відповідача про відсутність чітких строків прийняття рішення за результатами повної перевірки декларації та зазначає, що тривале неприйняття передбаченого законом рішення за наслідками проведеної перевірки ставить суб`єктів декларування у стан правової невизначеності, чим порушує принцип верховенства права, закріплений у статті 8 Конституції України.

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2018 року позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Національного агентства з питань запобігання корупції про визнання протиправними та скасування пунктів 1.1, 1.2, 3 рішення НАЗК від 16.02.2018 № 246 «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік, поданої суддею Вищого господарського суду України».

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 09.08.2018 у задоволенні позову відмовив.

Судове рішення першої інстанції мотивовано тим, що обов`язковому декларуванню підлягає усе нерухоме майно, яке належить декларанту та членам його сім`ї, незалежно від способу та підстав його набуття, зокрема у власність. При цьому суд вказав, що позивач не спростовує самого факту належності на правах власності його дружині земельної ділянки, набутої у 2006 році шляхом приватизації, він мав відобразити такі відомості у розділі 3 «Об`єкти нерухомості» декларації за 2015 рік.

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 05.12.2018 рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.08.2018 скасував, прийняв нове, яким позов задовольнив: визнав протиправними та скасувати пункти 1.1, 1.2, 3 рішення НАЗК від 16.02.2018 № 246 «Про результати здійснення повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік, поданої Вищого господарського суду України».

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що незазначення суб`єктом декларування в декларації інформації про об`єкт нерухомості (земельну ділянку), який належить члену сім`ї суб`єкта декларування (дружині) на праві власності, є порушенням пункту 2 частини першої статті 46 Закону України «Про запобігання корупції».

Отже, суд дійшов висновку про безпідставність доводів позивача щодо відсутності обов`язку декларування в декларації інформації про об`єкт нерухомості – земельну ділянку.

Разом з тим суд дійшов висновку, що недотримання вимог щодо своєчасного та у визначений законом 90-денний строк прийняття відповідного рішення відповідачем перешкоджає існуванню стабільного правового положення особи.

Недотримання розумних строків при проведенні певних процедур суб`єктом владних повноважень порушує законні очікування особи на прийняття рішення у визначений законом строк, порушує принципи правової визначеності, викликає у особи сумніви щодо прозорості та відкритості проведення перевірки, прийняття за її наслідками безстороннього, законного рішення.

Недотримання відповідачем строків прийняття відповідних рішень позбавило позивача можливості передбачати наслідки та позбавило, у випадку необхідності та з належною допомогою, узгоджувати свою поведінку, орієнтуватися на певний та своєчасний результат. Таким чином, суд дійшов висновку, що в разі прийняття рішення поза межами законодавчо визначених строків воно не може вважатись правомірним.

Раніше КАС розібрався з розрахунковою величиною для обчислення розміру суддівської винагороди

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.