Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) постановив рішення по справі № 41723/14 Schweizerische Radio- und Fernsehgesellschaft and publisuisse SA проти Швейцарії. Дві компанії-заявники у цій справі скаржились на накладене на них зобов’язання показувати рекламу, яка, на їхню думку, завдає шкоди їх репутації.

Обставини справи

Перший заявник, Schweizerische Radio- und Fernsehgesellschaft (SSR), є асоціацією, яка керується положеннями приватного правова, яка забезпечує загальнонаціональне радіо- і телемовлення на основі ліцензії, виданої їй Швейцарською Конфедерацією.

Другим заявником, publisuisse, була компанія з продажу реклами, 99,8% акцій якої володіла SSR.

У 2016 році фірма Admeira SA взяла на себе діяльність останньої і того ж року її було видалено з реєстру компаній.

У вересні 2011 року Verein gegen Tierfabriken, асоціація, яка відіграє активну роль у сфері захисту тварин та споживачів, забронювала рекламний простір через другого заявника з метою показу рекламного ролика, який вона випустила.

Протягом семи секунд у рекламному ролику відображався логотип та адреса вебсторінки асоціації та текст «Те, що інші ЗМІ не згадують» (Was andere Medien totschweigen). Адреса вебсторінки та текст зачитувався голосом поза екраном. Цю першу версію рекламного ролика показували 18 разів протягом періоду з 23 до 31 грудня 2011 року.

У листопаді 2011 року асоціація попросила другого заявника показати змінену версію рекламного ролика, в якій початковий текст було замінено наступним повідомленням: «Що не згадує Швейцарське телебачення». У дозволі на показ цієї зміненої версії реклами було відмовлено на підставі того, що вона завдавала шкоду комерційним інтересам та іміджу, як зазначено в загальних положеннях другого заявника.

У лютому 2012 року асоціація подала скаргу до Незалежної апеляційної комісії з питань радіо і телебачення (AIEP) на першого заявника стверджуючи, що відмова показувати оновлену версію реклами складала форму цензури. AIEP відхилила цю скаргу.

Згодом асоціація звернулася до Другого відділу публічного права Федерального верховного суду, який прийняв рішення на його користь в листопаді 2013 року. Компанії-заявники були повідомлені про рішення в грудні 2013 року. Федеральний верховний суд, серед інших пунктів, постановив, що відмова показувати оскаржену рекламу складала обмеження права асоціації на свободу інформації, навіть якщо загальні положення компанії-заявника включали застереження про виключення стосовно програм, які завдають шкоди її комерційним інтересам або іміджу. Він також встановив, що оскаржена реклама не відповідала одній із категорій програм, показ яких забороняв Федеральний закон про радіо і телемовлення, а також те, що перша компанія-заявник також не продемонструвала, що реклама складала незаконне втручання в особисті права або принцип добросовісної конкуренції. Федеральний верховний суд вважав, що, звичайно, реклама була незвичною, оскільки вона критикувала безпосередньо компанію-заявника, але тому, що лише побоювання того, що це може зашкодити репутації останнього, є недостатнім для обґрунтування відмови показувати її, оскільки свобода вираження поглядів дозволяла критику не лише державних органів влади, а також приватних осіб або приватних компаній, які виконували завдання від імені держави.

Покладаючись на статтю 12 (презумпція невинуватості) Конвенції компанії-заявники скаржилися на те, що їх зобов’язали показувати рекламний ролик, який, на їх думку, завдає шкоди їх репутації.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 28 травня 2014 року.

Рішення Суду

Стаття 10 (свобода вираження поглядів)

Суд вважав, що зобов’язання показувати оскаржений рекламний ролик складало «втручання державного органу» у право компаній-заявників на свободу вираження поглядів.

Щодо того, чи було втручання передбачене законом Суд зазначив, що Федеральний закон про радіо та телемовлення в принципі не забороняв показ рекламного ролика, про який йде мова. Він також зазначив, що відповідно до статті 35 § 2 Федеральної конституції будь-яка особа, яка виконувала завдання від імені держави, повинна поважати основні права та сприяти їх реалізації. Це було особливо доречно у випадку, коли приватна компанія отримала ліцензію на виконання завдання у сфері державної служби. У зв’язку з цим Федеральний верховний суд постановив, що незважаючи на те, що перша компанія-заявник мала право на повну автономію щодо редакційного вибору в складанні програм, це не стосувалося реклами з огляду на те, що метою цієї діяльності було для отримання прибутку для фінансування своїх програм. Він вважав, що ця вторинна економічна діяльність була тісно пов’язана з правовими вимогами компанії. Він стверджував, що як привілейований власник франшизи Швейцарської Конфедерації і як вже отримувач державного фінансування через плату за аудіовізуальну ліцензію компанія-заявник не користувалася такою ж свободою як приватна компанія, хоча вона була пов’язана з рекламодавцями за допомогою приватно-правових контрактів. Він постановив, що особливе положення у швейцарському медіасередовищі першої компанії-заявника через її повноваження надавав двом компаніям-заявникам значні переваги на рекламному ринку. Він дійшов висновку, що від компаній-заявників також вимагалося дотримання основних прав у значенні статті 35 § 2 Федеральної конституції у сфері реклами. З урахуванням меж розсуду, наданим Договірним Сторонам, особливо в сфері реклами, Суд постановив, що висновки Федерального верховного суду не були ні явно необґрунтованими, ні свавільними. Він зазначив, що, звичайно, можливо було передбачити інші специфічніші рішення або навіть протилежні міркування, але аргументація Федерального верховного суду не була новою і виникла з його прецедентного права.

З урахуванням їх повноважень та положення Суд вважав, що компанії-заявники – які за необхідності завжди могли звернутися до відповідних юридичних консультацій і які, крім того, були вузькоспеціалізованими професіоналами в аудіовізуальній сфері, – не могли обґрунтовано стверджувати, що застосування статті 35§2 Федеральної конституції та правові наслідки, що виникають з неї, було неможливо передбачити. З цього витікало, що втручання було «передбачене законом».

Що стосується законності втручання, на думку суддів, його метою було гарантування плюралізму, необхідного для функціонування демократичного суспільства та «захисту прав інших осіб».

Щодо пропорційності втручання, Суд зазначив, що реклама, про яку йде мова, виходить за межі звичайного рекламного контексту, що спонукає громадськість придбати певний товар. Вона стала частиною мультимедійної кампанії, за допомогою якої асоціація прагне підвищити обізнаність щодо своєї вебсторінки та інформації про захист тварин, яку можливо там знайти. Таким чином асоціація, яка вважала, що ця інформація не передається під час складання програм інших засобів масової інформації, зокрема, першої компанії-заявника, намагалася привернути увагу до цього. У цьому контексті Суд постановив, що асоціація має право здійснювати свою свободу вираження поглядів.

Суд зазначив, що рекламний ролик, що розглядається, відрізнявся від першого варіанту – який заявники погодилися показувати – лише в цьому, а не стверджував, що ЗМІ взагалі приховували інформацію, опубліковану асоціацією, це особливо означало, що саме компанія-заявник приховувала цю інформацію. Він вважав, що цей аспект кампанії асоціації стосувалася дискусії, що складає інтерес суспільства.

За таких обставин Суд знову наголосив на значенні, яке він надає в своєму прецедентному праві основній ролі свободи вираження поглядів, гарантованої статтею 10 Конвенції, у демократичному суспільстві, зокрема, якщо її метою є передача інформації та ідей загального інтересу, а також особливій ролі аудіовізуальних засобів масової інформації у цьому відношенні. Завдяки своїй здатності передавати повідомлення через звук та зображенням такі носії мали більш безпосередній та потужніший ефект, ніж преса. Функція телебачення як звичного джерела розваг в будинку глядача ще більше посилювала його вплив.

Суд також зазначив, що компанії-заявники вважали, що від них відмовилися, та оскаржений рекламний ролик завдав шкоди їх репутації. У зв’язку з цим Верховний федеральний суд визнав, що лише побоювання, що реклама може зашкодити репутації останнього, є недостатнім для обґрунтування відмови показувати її, оскільки свобода вираження поглядів дозволяла критику не лише державних органів влади, а також приватних осіб або приватних компаній, які виконували завдання від імені держави.

Суд не знайшов причин для відступу від цієї оцінки. Він повторив, що з огляду на своє особливе положення у швейцарському медіасередовищі перша компанія-заявник повинна була прийняти критичні думки та надати їм можливість виходу на мовні канали навіть якщо вони стосувалися інформації чи ідей, які ображали, шокували або турбували. Такими були вимоги плюралізму, толерантності та широкі погляди, без яких не було б демократичного суспільства. Крім того, телеглядачам було зрозуміло, що рекламний ролик представляє думку третьої сторони. Дійсно, її було подавали в дуже провокаційний спосіб, але вона явно була рекламою, яка не була пов’язана із програмуванням, запропонованим першою компанією-заявником.

Суд також взяв до уваги звіт Федеральної ради Швейцарії від 17 червня 2016 року, в якому було зазначено, що програмна пропозиція приватних телевізійних каналів, які не мали повноважень державної служби або не отримували частку ліцензійного збору, була «по суті орієнтована на розваги» і надавала лише «другорядне значення загальній політичній інформації та культурним і освітнім програмам». На думку Суду було зрозуміло, що ці приватні канали або рекламні блоки на іноземних каналах не могли охопити ту саму аудиторію в Швейцарії, що і перша компанія-заявник.

Як наслідок, Суд вважав, що зобов’язання, накладене на компанії-заявники, показувати оскаржену рекламу, не складала непропорційне втручання в їх право на свободу вираження поглядів і тому це було «необхідним в демократичному суспільстві». Відтак, стаття 10 Конвенції не була порушена.

 Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.