Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на житлову площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 154/1282/19.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що позивач звернулась до суду з позовом до особи_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позовні вимоги обґрунтовує тим, що з 2 березня 1984 року до 22 серпня вона перебувала у шлюбі з відповідачем, який розірвано в судовому порядку. Під час перебування в шлюбі у вересні 1986 року вони з відповідачем отримали однокімнатну квартиру. Між будинкоуправлінням та відповідачем укладено договір житлового найму і зареєстровано її та відповідача у квартирі, в якій вона проживає і на час звернення до суду.

Після розірвання шлюбу, з 1989 року відповідач у спірній квартирі не проживає; знявшись з реєстрації у цій квартирі, виїжджав на заробітки до Російської Федерації.  Однак з 9 жовтня 1999 року без її відома повторно зареєструвався у квартирі як наймач житла, проте ніякого інтересу до житла протягом усього періоду до моменту звернення до суду із цим позовом не виявляв, комунальних платежів за користування жилим приміщенням не сплачував. Відповідач проживає у м. Нововолинську Волинської області.

Враховуючи наведені обставини, а також те, що реєстрація відповідача у спірній квартирі позбавляє її можливості отримати субсидію на сплату за надані житлово-комунальні послуги та впливає на розмір цих виплат, позивач просила суд визнати відповідача таким, що втратив право користування квартирою.

Рішенням Володимир-Волинського міського суду Волинської області, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду, позов задоволено.

Висновок Верховного Суду

ВС підкреслив, що відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Також ВС зазначив, що результат аналізу статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням, за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців  та відсутність поважних причин такого непроживання.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов’язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у житловому приміщенні без поважних причин.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до житлового приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу прощу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Указана правова позиція викладена, зокрема, в постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18).

ВС наголосив, що у справах про визнання наймача або члена його сім’ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з’ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, в осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім’ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Установивши, що особа_2 добровільно у 1989 році виписалася зі спірної квартири, наймачем якої була, добровільно припинила проживання у зв’язку з виїздом на заробітки до Російської Федерації та понад 30 років у цьому приміщенні не проживала, а також ураховуючи те, що матеріали справи не містять беззаперечних та переконливих доказів на підтвердження поважності непроживання особи_2 у спірній квартирі протягом встановленого законом строку, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення первісного позову та відмови в зустрічному позові. Сам факт повторної прописки 9 жовтня 1999 року без відома особи_1 та її згоди у спірній квартирі не свідчить  про збереження права користування спірною квартирою.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції – без змін.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, що Верховний Суд роз’яснив, коли допускається переселення громадян з гуртожитків.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.