У рамках справи «Усманов проти РФ» (CASE OF USMANOV v. RUSSIA) до Європейського суду з прав людини звернувся Бахтієр Усманов – громадянин Таджикістану – щодо позбавлення його громадянства РФ та подальшої спроби вислати його до Таджикістану.

У 2007 році заявник разом із дружиною і двома дітьми переїхав із Таджикістану до РФ, де у квітні 2008 року отримав вид на проживання. Наступного місяця він звернувся до міграційної служби для отримання громадянства за програмою натуралізації громадян колишнього СРСР. У заяві він вказав, що має дружину, двох дітей, батьків та одного брата. Ще двох братів та двох сестер заявник не зазначив, бо, за його словами, працівник служби сказав, що це не обов’язково.

У липні 2008 заявник отримав громадянство, а за якийсь час його надали також і дружині з дітьми. Пізніше у родині з’явилося ще двоє дітей. Заявник працював у сільському господарстві, мав квартиру, де жив із родиною. І все було добре до вересня 2017 року.

Тоді Управління МВС у Новгородській області звернулося до суду для встановлення факту подачі заявником неправдивої інформації (ненадання інформації про братів і сестер) для отримання громадянства. Суд підтвердив цей факт, відкинувши доводи заявника, зокрема, про те, що так йому сказав зробити посадовець. Апеляційний та Верховний суди підтримали це рішення.

На підставі рішення суду 5 квітня 2018 року МВС анулювало громадянство заявника, його внутрішній та закордонний паспорт. Таким чином у заявника не залишилося жодного документа, який підтверджував його особу.

Заявник вдався до ще однієї спроби відстояти свої права – звернувся до Конституційного суду, оскаржуючи конституційність положень закону про громадянство. Він зазначав, що закон передбачає можливість свавільного позбавлення громадянства без врахування індивідуальних обставин людини, а також у ньому немає жодного крайнього терміну для анулювання громадянства. КС відмовив у розгляді цієї скарги.

У підсумку, 12 квітня 2018 року  регіональне управління ФСБ видало рішення про заборону заявнику в’їзду на територію РФ на 35 років, стверджуючи, що він становить загрозу національній безпеці держави. Заявник спробував оскаржити це рішення через суд. Втім, суд дійшов висновку, що це рішення було адекватним та необхідним заходом, не становило загрози для життя заявника та не мало негативного (понад необхідного) впливу на його родину. Апеляційна скарга також нічого не дала.

У зв’язку із забороною на в’їзд Управління МВС 13 серпня 2018 року повідомило заявника, що до 17 числа (через 4 дні) він має залишити країну. Заявник цього не зробив і 29 листопада на нього склали адміністративний протокол за порушення умов перебування іноземців на території РФ та невиконання вищезгаданого припису Управління МВС. Справу передали до суду.

Того ж дня суд визнав заявника винним у порушенні іноземцем чи особою без громадянства умов в’їзду або перебування у РФ. У якості санкції суд призначив 2000 рублів штрафу та висилання з РФ. Призначений штраф був мінімальним, адже раніше заявник не притягався до адміністративної відповідальності і мав на утриманні дітей. Втім, суд не знайшов підстав для того, щоб не висилати його з країни. Зокрема, суд зазначив, що наявність у іноземця родичів, які є громадянами РФ, не знімає з нього обов’язку дотримуватися законів.

Заявника затримали, помістили до центру тимчасового тримання іноземців і почали готувати до вислання. Він подав апеляцію на рішення суду, стверджуючи, що вислання порушить його право на заборону нелюдяного ставлення (стаття 3) та право на повагу до приватного та сімейного життя (стаття 8). 11 грудня 2018 суд другої інстанції не знайшов жодного порушення статті 3 Конвенції. Що ж до статті 8, суд зазначив, що вона не забороняє державі контролювати дотримання вимог в’їзду і перебування на своїй території та не покладає обов’язку дозволяти воз’єднання родин на своїй території.

За день до цього рішення – 10 грудня – ЄСПЛ задовольнив клопотання заявника про застосування тимчасових заходів у вигляді заборони висилати його до Таджикістану до розгляду справи Судом. У зв’язку з цим 19 грудня місцевий суд постановив припинити процес висилання заявника. Після цього він вирішив оскаржити своє перебування під вартою. У рішеннях від 21 грудня 2019 року та 22 травня 2019 року регіональний та Верховний суди відповідно відхили скарги заявника. Пізніше заявник ще раз спробував оскаржити законність свого тривалого перебування під вартою, втім 27 серпня 2019 року суд першої інстанції постановив, що воно було законне.

Розгляд ЄСПЛ

Отже, заявник скаржився, що дії уряду РФ призвели до порушення його права на повагу до особистого та сімейного життя. Він наполягав на тому, що подання неповної інформації не було підставою для позбавлення громадянства – цей захід має застосовуватися лише у разі подання свідомо неправдивих даних. Крім того, заявник ставив під сумнів необхідність застосованих засобів у демократичному суспільстві, адже правоохоронці не враховували те, який вплив на родину матиме вислання заявника, а також не змогли пояснити, на підставі чого вони дійшли висновку про те, що він становив загрозу національній безпеці.

Уряд наполягав, що хоча втручання у права заявника мало місце, воно переслідувало легітимну мету – охорону національної безпеки, а також було законним і пропорційним меті. Заявник самостійно не залишив країну і цим виявив неповагу до російського законодавства. Це разом із висновком про загрозу нацбезпеці призвело до потреби застосувати примусове вислання. Сімейні ж обставини, так само як і підстави та обставини заборони на в’їзд до країни, були належним чином оцінені національними судами.

ЄСПЛ зазначив, що «особисте життя» у розумінні статті 8 Конвенції є дещо ширшим концептом, який включає до себе серед іншого право заводити та розвивати відносини з іншими людьми, право на особистісний розвиток та право на самовизначення. Сам факт позбавлення громадянства, як такий, не може розглядатися як порушення цих прав. Втім, необхідно встановити, чи позбавлення громадянства не було свавільним та до яких наслідків для заявника воно призвело.

«Під час визначення [того, чи було рішення свавільним,] Суд має перевірити, чи оскаржуваний захід був застосований відповідно до закону; чи супроводжувалося його застосування необхідними процедурними запобіжниками, включно з тим, чи мала позбавлена громадянства особа можливість оскаржити це рішення у судах для здобуття відповідних гарантій; та чи державні органи діяли старанно та швидко».

Отже, Конвенція дійсно надає державам дискрецію визначати свою міграційну політику, зокрема – кого і за яких умов допускати на територію країни та кому надавати право проживати у країні. Втім, відповідні рішення – наприклад, про висилання – мають бути ухвалені відповідно до закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідними у демократичному суспільстві. Також Суд погодився з урядом, що Конвенція не має на увазі обов’язку держави гарантувати воз’єднання родин на своїй території. Втім, вигнання з країни проживання близьких родичів все ж може бути пов’язане із порушенням статті 8: «[У справах,] де залучені діти, необхідно враховувати їх найкращі інтереси, і на національних органах, які ухвалюють рішення, лежить обов’язок оцінити докази щодо практичності, доцільності та пропорційності будь-якого відсторонення батьків, які не є громадянами, з метою забезпечення ефективного захисту та достатньої ваги для найкращих інтересів дітей, яких це безпосередньо стосується».

Позбавлення громадянства позбавило заявника законного статусу, а також унаслідок цього він залишився без будь-якого документа, що підтверджує особу, який у РФ є часто необхідним для отримання базових послуг, включно із медичною допомогою. Більше того, відсутність документа може стати підставою для притягнення до адміністративної відповідальності. Ну і звісно, що позбавлення громадянства стало підставою для подальшого встановлення заборони на в’їзд. Отже, позбавлення громадянства було втручанням у гарантоване статтею 8 право заявника.

Для встановлення того, чи був цей захід свавільним, необхідно встановити законність його застосування, процедурні запобіжники, які супроводжували його, та спосіб, у який діяли державні службовці. Суд погодився, що російське законодавство передбачає процедуру позбавлення громадянства, втім у суддів виникли серйозні питання до «якості закону» – відповідні норми не були ясними та не містили відповідних запобіжників: «Суд відзначає, що для того, щоб відповідати вимогам Конвенції, закон має бути сформульований зрозумілими термінами. Якщо громадянство особи можна анулювати чи відкликати за подання неправдивої інформації або приховування інформації цією особою, закон має визначати природу такої інформації».

Крім того, законодавство не вимагало від посадовців надавати жодних обґрунтувань своєму рішенню. Так, вони не мали враховувати обставини, за яких відбулося ненадання інформації, природу ненаданої інформації та причини її неподання, велику кількість часу з моменту надання громадянства і т. ін. Також вони не були зобов’язані пояснити, як неповний перелік братів і сестер впливає на набуття громадянства. У підсумку, через це судами не були враховані доводи заявника про те, що відсутність цієї інформації не була суттєвою. На підставі цього Суд дійшов висновку, що на той момент у законодавстві був прописаний занадто формалізований підхід до питання позбавлення громадянства, що позбавляє людей належного захисту від свавільного втручання у їхні права.

Далі ЄСПЛ почав розглядати питання про те, чи відповідає вимогам Конвенції вислання заявника з країни. Безперечно, воно становило втручання у право заявника на повагу до сімейного життя. Разом з тим, такий захід був передбачений Кодексом адміністративних правопорушень. Втім, для комплексної оцінки Суд також вирішив оцінити те, як проходив процес щодо заборони заявнику в’їзду на територію РФ.

Так, уряд зазначав, що вислання заявника та заборона йому в’їзду переслідувало легітимну мету – захист суспільної безпеки та порядку. При цьому ані уряд, ані національні суди не наводили обставин, на основі яких ФСБ дійшла висновку, що заявник становив їм загрозу.

«Навіть якщо мета, яку переслідувало вислання заявника з території РФ, була легітимною, Суд не може дійти висновку, що застосоване втручання було пропорційним і, таким чином, необхідним у демократичному суспільстві. Національне провадження щодо заборони в’їзду було сконцентроване на тому, чи був [цей захід] застосований Федеральною Службою Безпеки у рамках своїх повноважень. Суд не провів жодної незалежної оцінки того, чи мало [застосування заборони в’їзду] належне обґрунтування. Також видається, що ключовий аспект справи – чи змогла ФСБ продемонструвати наявність конкретних фактів, які слугували підставою для висновку, що заявник становив загрозу національній безпеці – був досліджений належним чином. Національні суди обмежили себе виключно формальним дослідженням рішення щодо вислання заявника з РФ на 35 років».

Разом з тим, як під час провадження щодо заборони в’їзду, так і щодо вислання заявника, національні суди не збалансували конкуруючі інтереси. Зокрема, вони не врахували такі чинники:

• Тривалість перебування заявника у РФ;
• Силу його професійних, соціальних, культурних та родинних зв’язків з цією країною;
• Труднощі, з яким мала стикнутися родина;
• Найкращі інтереси та добробут дітей.

Таким чином суди не змогли належним чином встановити факт, що заявник становив таку загрозу нацбезпеці, яка переважала те, що він тривалий час жив у країні разом із громадянкою цієї країни та мав з нею 4 дітей, 2 з яких тут народилися.

ЄСПЛ постановив, що РФ таким чином порушила гарантоване статтею 8 Конвенції право заявника на приватне та сімейне життя. У якості компенсації Суд присудив заявнику 10 тисяч євро.

 «Судово-юридична газета» також повідомляла, що раніше ЄСПЛ оцінив протиправну депортацію з РФ до Узбекистану у 30 тисяч євро компенсації.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.