28 січня 2021 року Європейський суд з прав людини постановив рішення у справі «Велічко проти України» (CASE OF VELICHKO v. UKRAINE), яка стосувалася неналежного лікування заявника, який перебував у СІЗО. Втім, заявник цього рішення не дочекався – помер за півтора роки до нього. Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що представниця Владислава Велічка шукає його родичів. Погляньмо детальніше на рішення у цій справі.

Обставини справи

У Владислава Велічка у 1996 році діагностували ВІЛ, крім того, він мав 3 групу інвалідності. 22 жовтня 2010 року його помістили у СІЗО в Ізмаїлі за підозрою у крадіжці. За три дні заявник проходив медогляд, на якому він повідомив про те, що має ВІЛ. Після цього у період з жовтня до травня наступного року у нього ще раз діагностували ВІЛ, гепатит С та ряд інших захворювань. Загалом, Велічку призначили більшість необхідного лікування, крім антиретровірусної терапії (АРТ).

Після цього 18 травня 2011 року керівник СІЗО повідомив суддю, який головував у кримінальній справі проти заявника, що його стан здоров’я погіршується. Крім того, він повідомляв, що заявник потребує АРТ у обласному Центрі СНІДу – у СІЗО в Ізмаїлі такі процедури проводити було неможливо. Того ж дня суддя призупинив кримінальне провадження та дозволив переведення пана Велічка до Одеського СІЗО для обстеження та лікування у Центрі СНІДу, а 27 травня його перевели.

Виходячи зі змісту листів керівника Одеського СІЗО до судді Ізмаїльського суду, 7 червня 2011 року заявнику запропонували АРТ та хіміотерапію для запобігання туберкульозу, але він відмовився – так само, як і давати письмові пояснення щодо своїх мотивів. Вже 10 червня його оглянули у Центрі СНІДу – діагностували туберкульоз та підтвердили ВІЛ-статус. Заявнику призначили амбулаторне лікування від туберкульозу та АРТ, яку мали проводити на території СІЗО. Заявник знову відмовився проходити АРТ, що підтверджували навіть лікарі Центру. 20 червня у Велічка на додачу виявили збільшення лімфатичних вузлів. 24 червня заявник вкотре відмовився від амбулаторного лікування у СІЗО.

У підсумку, 12 серпня керівник Одеського СІЗО повідомив Ізмаїльський суд, що, як і було призначено, заявник пройшов обстеження, а від АРТ відмовився. У зв’язку з цим він пропонував перевести заявника назад до Ізмаїла. Суд взяв до уваги те, що відмова отримувати лікування може бути способом затягнути розгляд кримінальної справи, а тому 16 серпня вирішив перевести Владислава Велічка до Ізмаїльського СІЗО та відновити розгляд справи.

Того ж дня заявника перевели до Ізмаїла. По прибуттю він сказав керівнику медичної частини СІЗО, що він відмовиться від АРТ на території Ізмаїльського СІЗО або будь-якої іншої подібної установи. 8 листопада Велічко звернуся до Омбудсмена зі скаргою, що попри свій критичний стан йому не надавали можливості лікуватися стаціонарно – зокрема, отримувати АРТ та лікувати інші захворювання. Втім, відповіді заявник не отримав.

1 грудня 2011 року заявник подав клопотання про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на особисте зобов’язання з метою проходження стаціонарного лікування у спеціалізованій лікарні для хворих на СНІД. 20 грудня адвокатка подала таке саме клопотання. Лише 12 січня 2012 року суд відреагував – ухвалив провести експертизу на предмет того, чи можна взагалі тримати заявника під вартою. Пізніше Владислава знову перевели до Одеського СІЗО для додаткового обстеження.

Тоді 9 лютого та 1 березня 2012 року адвокатка заявника звернулася до керівника Одеського СІЗО із проханням надати інформацію щодо стану здоров’я пана Велічка та того, яке лікування йому надавали у період з 2010 до 2012 року, а також інформацію щодо проведення АРТ та спеціалізованої дієти. У СІЗО відповіли, що за час перебування там у заявника діагностували великий перелік хвороб, включно з ВІЛ, туберкульозом та пневмонією. Щодо АРТ керівник зазначив, що заявник відмовився від неї, але запевнив, що у разі згоди на терапію, її б надали.

До цього 19 січня заявник подав скаргу до обласної прокуратури у зв’язку із ненаданням йому АРТ під час перебування під вартою. У прокуратурі відповіли, що Владислав сам двічі відмовився від терапії під час перебування у СІЗО в Одесі, а також при поверненні до Ізмаїльського СІЗО заявив, що не буде його проходити у подібних установах. У зв’язку з цим у прокураторі прийшли до висновку, що скарга заявника була безпідставною.

З моменту повторного переведення до Одеси і до 16 квітня Владиславу зробили лише аналіз крові та тест CD4. У зв’язку з цим він звернувся до ЄСПЛ із проханням застосувати тимчасові заходи. Заявник зазначав, що він перебуває у СІЗО для проведення експертизи вже понад 3 місяці. На основі документів, які надав заявник, Суд вказав українському уряду, що заявнику необхідно невідкладно надати можливість пройти стаціонарне лікування у лікарні, яка спеціалізується на СНІДі та супутніх хворобах. Також ЄСПЛ звернувся з проханням надати копію медичної картки заявника та інформацію щодо призначеного і фактично отриманого ним лікування.

Призначену 12 січня експертизу провели лише 23 квітня. Експерти прийшли до висновку, що виявлені ними у заявника хвороби – ВІЛ, гепатит, кандидоз, панкреатит, спленомегалія, венозна недостатність, посттромботичний синдром та гіпертонія – не входили у перелік таких, що не сумісні із перебування під вартою.

16 травня 2012 року, після ще декількох етапів оглядів і обстежень, Ізмаїльський суд ухвалив змінити запобіжний захід для заявника із тримання під вартою на особисте зобов’язання у зв’язку із поганим станом здоров’я.

Розгляд ЄСПЛ

Отже, заявник скаржився, що під час його тримання у СІЗО йому не надавали належного лікування, що становило порушення статті 3, а також що він не мав ефективного інструменту правого захисту щодо цього, що становило порушення статті 13 Конвенції. При цьому жодна сторона не надавала своїх доводів щодо прийнятності цих скарг, тож Суд розбирався з цим питанням самостійно.

ЄСПЛ загалом розділив оскаржуваний період на дві частини – з 22 жовтня 2010 до 24 червня 2011 року та з 25 червня 2011 до 16 травня 2012 року.

Щодо першого періоду, Суд наголосив, що заявник не оскаржував той факт, що до 24 червня він самостійно відмовлявся від АРТ. При цьому, заявник звернувся до Суду лише у квітні 2012 року – з моменту закінчення «ситуації, що триває» 24 червня 2011 року пройшло понад 6 місяців. А тому ЄСПЛ визнав скарги, що стосувалися цього періоду, неприйнятними. Підстав визнати неприйнятною другу частину оскаржуваного періоду ЄСПЛ не знайшов, а тому визнав її прийнятною.

Стосовно періоду з 25 червня 2011 до 16 травня 2012 року заявник скаржився, що під час перебування під вартою його здоров’я не перебувало під належним спостереженням, і що лише після реакції ЄСПЛ він отримав можливість отримати належне лікування. Уряд зазначав, що заявник пройшов декілька тестів та оглядів. Крім того, у цей період АРТ могли проводити навіть у Ізмаїльському СІЗО – просто заявник не звертався за таким лікуванням та зі скаргами безпосередньо до керівництва СІЗО.

«Суд відзначає, що востаннє заявнику запропонували пройти АРТ, і він востаннє відмовився він неї 24 червня 2011 року. Після його переведення до Ізмаїльського СІЗО, 16 серпня 2011 заявник повідомив працівників СІЗО, що він відмовиться від АРТ у цьому та будь-якому іншому СІЗО, втім, немає жодних доказів, що по прибуттю йому пропонували АРТ. Таким чином, заява заявника цього дня не може розглядатися у якості відмови від запропонованого лікування, а радше у якості загального оголошення про потенційну відмову такого лікування, якщо його пропонуватимуть в умовах перебування під вартою».

Більше того, немає доказів того, що навіть коли заявник та його адвокатка почали звертатися до різних державних органів щодо необхідності АРТ, йому таку терапію запропонували. Натомість відповіді посилалися на попередні відмови заявника проходити терапію. Разом з тим уряд не надав також і доказів того, що у оскаржуваний період заявнику пропонували принаймні якесь лікування.

Також із матеріалів справи виходило, що з 16 серпня 2011 до 8 лютого 2012 року заявник не проходив жодних обстежень. Та й і після того він пройшов лише один тест та один аналіз крові до того, як Суд ухвалив рішення про тимчасові заходи. Зважаючи на серйозність стану заявника, Суд вирішив, що його попередні відмови від лікування не можна вважати виправданням для припинення позитивного обов’язку держави надати йому медичну допомогу. Так само відмови не заважали проводити обстеження стану здоров’я.

«І навіть якщо, як стверджує уряд, заявник напряму не звертався з проханням провести АРТ, обов’язком органів влади було забезпечити належний моніторинг його здоров’я та пересвідчитися, чи не бажає він пройти АРТ, зважаючи на серйозність його діагнозу та невід’ємний ризик супутніх захворювань. У цих умовах Суд вважає, що державні органи не змогли належним чином виконати свій позитивний обов’язок забезпечити заявнику адекватну медичну допомогу під час його перебування під вартою між 25 червня 2011 та 16 травня 2012 року».

Отже, Суд прийшов до висновку, що у цій справі мало місце порушення статті 3 та статті 13 Конвенції. В якості компенсації судді призначили Владиславу Велічку 5250 євро. Втім, він їх вже ніколи не отримає.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що Україна третя за кількістю справ на розгляді в ЄСПЛ та які порушення у справах проти України в основному виявляють.