У рамках нещодавно опублікованої справи Беркман проти Росії (CASE OF BERKMAN v. RUSSIA) до Європейського суду з прав людини звернулася росіянка Єлена Беркман – учасниця заходу на честь міжнародного дня камінг-ауту, який організовувала ЛГБТКІ-спільнота. Вона скаржилася на порушення її прав російським урядом. Зокрема, порушення права мирно збиратися та заборони дискримінації, яке виявилося у неспроможності правоохоронців забезпечити мирне проходження мітингу, а також порушення права на свободу та особисту недоторканість через її арешт під час заходу.

Обставини справи

12 жовтня 2013 року ЛГБТКІ-спільнота Санкт-Петербурга проводила акцію на честь міжнародного дня камінг-ауту. Організатори завчасно повідомили органи влади про свої плани і навіть отримали дозвіл на його проведення.

Поліція виділила на охорону заходу 540 поліцейських. Втім, за свідченнями заявниці, коли вона прибула на місце, не було встановлено жодних розмежувальних конструкцій для відокремлення від опонентів, а також поліція не забезпечувала безпечний доступ учасників до місця проведення – їх блокували «козаки» з нагайками. Коли опоненти зосередилися на організаторах, серед яких була і заявниця, останні звернулися до поліції по захист, але ті не вживали жодних дій, допоки нападники не зачепили самих поліцейських. Хоча реакція також була обмеженою – імітація затримання, супровід до автозаку і звільнення.

У підсумку, за 5 хвилин до офіційного початку заходу поліція оточила заявницю і ще 11 організаторів та учасників. Поліцейські повідомили, що оточені лаялися, чим порушили громадський порядок, і наказали їм рухатися до автозаку, після чого відвезли до відділку. Заявниця наполягала, що таким заходам піддали лише організаторів та учасників дня камінг-ауту, у той час, як до їхніх опонентів поліцейські ставилися лояльніше.

У відділку заявниця провела близько 4 годин, де щодо неї склали протокол про адміністративне порушення. У протоколі поліцейські зазначали, що затримання відбулося через те, що заявниця лаялася та ігнорувала вимоги поліцейських припинити, чим порушила громадський порядок. Заявниця підписала протокол, зазначивши, що не погоджується з викладеним. Суд, який розглядав цей протокол закрив провадження через брак доказів провини.

12 лютого 2014 року заявниця подала цивільний позов проти поліцейських, які доставляли її до відділку, а також ряду посадових осіб та органів поліції. Вона оскаржувала правомірність свого арешту та утримання у відділку. Пізніше вона доповнила свій позов провалом поліцейських у забезпеченні безпеки учасників мітингу.

Суд відхилив позов через порушення тримісячного строку оскарження дій поліції і додав, що навіть без цього скарги були безпідставні. Суд зазначив, що з відеозапису було видно, що арешт заявниці був наслідком конфлікту, у якому вона брала участь та у який втрутилася поліція. Більше того, суд зазначив, що утримання заявниці у відділку не містило ознак незаконного, а також, що поліцейські впоралися із забезпеченням порядку і безпеки. Суди вищих інстанцій підтримали таке рішення або ж відмовлялися розглядати справу.

Розгляд ЄСПЛ

У підсумку, заявниця звернулася до Суду стверджуючи про порушення її права на свободу та особисту недоторканість та права на свободу мирних зібрань у зв’язку із забороною дискримінації – статей 5, 11 та 14 Конвенції відповідно.

Перш за все заявниця стверджувала, що її адміністративний арешт та утримання було свавільним та неправомірним, що порушує статтю 5. Вона посилалася на рішення суду, який не знайшов у її діях порушення громадського порядку, стверджуючи, що у зв’язку з цим її затримання було свавільним. Уряд, у свою чергу, наполягав на тому, що все відбувалося у встановлений законом спосіб.

ЄСПЛ погодився із твердженням уряду про законність окремих процесуальних кроків, які вжили поліцейські. Втім, національне законодавство передбачало, що складання адмінпротоколу за порушення громадського порядку має відбуватися на місці, а не у відділку, крім випадків, коли на місці це зробити неможливо. Зважаючи на те, що уряд не зазначав неможливості складання протоколу на місці, Суд прийшов до висновку, що така можливість була, а тому знайшов у діях поліцейських ознаки дій, що неправомірно обмежили свободу заявниці.

Далі Суд перейшов до розгляду скарги заявниці на провал поліції забезпечення мирного перебігу заходів 12 жовтня 2013 року. Зокрема, не розмежування опонуючих сторін та подальше затримання учасників та організаторів заходу. На її думку, поліція натомість мала дати можливість учасникам мирно провести захід. Уряд наполягав на тому, що поліція затримувала не лише членів ЛГБТКІ-спільноти, але і їхніх опонентів, тому говорити про дискримінацію не доречно. Крім того, уряд вважав виділення 540 поліцейських достатнім заходом для забезпечення проведення заходу.

ЄСПЛ наголосив на тому, що «держава має діяти як вищий гарант принципу плюралізму, толерантності та широких поглядів на світ». У зв’язку з цим дії за принципом «не втручатися» не завжди можуть вважати достатніми для забезпечення свободи зібрань, адже це не співпадає із метою статті 11 Конвенції – іноді держава має втручатися для захисту цього права одних людей від зазіхання інших.

Зокрема, Суд зазначив, що право на демонстрацію є фундаментальним правом у демократичному суспільстві: «Мирна демонстрація може дратувати чи ображати опонентів ідей чи вимог, які висуваються. Учасники [демонстрації], тим не менш, мають бути спроможні із допомогою держави провести демонстрацію і не боятися бути підданими фізичному насильству з боку своїх опонентів; [наявність] такого страху може стримувати об’єднання чи інші групи, які мають спільні погляди чи інтереси, від їх вільного висловлення у найбільш контраверсійних питаннях, що впливатиме на спільноту. У демократичній країні право на контр-демонстрацію не може бути розширене до перешкоджання здійснення права на демонстрацію».

Що ж до заборони дискримінації, то тут ЄСПЛ наголосив, що для дотримання цієї заборони недостатньо ставитися однаково до різних людей у подібних обставинах. Також стаття 14 Конвенції має на увазі обов’язок держави не застосовувати однакове ставлення до людей у відмінних обставинах.

Наклавши ці загальні принципи на обставини справи, Суд перш за все наголосив, що поліція не змогла забезпечити мирний перебіг зібрання. Зокрема, не вживала належних заходів до опонентів заходу, хоча і мала таку можливість. Крім того, уряд не оскаржував той факт, що поліція дуже довго дотримувалася тактики невтручання у конфлікт. ЄСПЛ прийшов до висновку, що поведінка поліцейських свідчила про те, що вони думали лише про уникнення серйозних ушкоджень серед поліцейських та присутніх, але проігнорували необхідність забезпечити свободу зібрань. У зв’язку з цим судді прийшли до висновку про порушення права на свободу зібрань, пов’язану із забороною дискримінації.

Крім того, зважаючи на вищезазначене визнання затримання заявниці неправомірним, Суд також прийшов до висновку, що у обставинах справи також має місце порушення негативного обов’язку держави не втручатися у здійснення свободи мирних зібрань.

У підсумку Суд задовольнив вимоги заявниці щодо виплати компенсації у розмірі 10 тисяч євро.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ЄСПЛ оцінив незаконну депортацію до Узбекистану у 30 тисяч євро компенсації.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.