5

Суддя Верховного Суду вважав, що йому неправильно нарахували суддівську винагороду, проте суди відмовили у задоволенні позову.

Нардеп від партії «Слуга народу», голова комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев  прокоментував  рішення Шостого апеляційного адміністративного суду  у справі   № 640/198/20. Спір у зазначеній справі стосувався розміру суддівської винагороди.

Гетманцев процитував Постанову ШААС та назвав її мотивованою.  Відповідний допис він розмістив у соцмережах.

Гетманцеву сподобалося посилання на рішення Європейського суду з прав людини від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії». У цій справі ЄСПЛ зазначив, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Про що саме йде мова.

У Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду 28.12.2020 року призначено склад суду у справі № 640/198/20.

У січні 2020 року позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Верховного Суду, Державної казначейської служби України про:

– визнання протиправною бездіяльності Держави Україна в особі Верховного Суду щодо невиплати судді Верховного Суду суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду – 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року;

– стягнення з Держави Україна в особі ДКС України за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (код програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету – 3504040), на користь позивача 37 094,63 грн недоплаченої суддівської винагороди (заробітної плати) за листопад 2019 року з вирахуванням відповідних сум податку з доходів та військового збору.

Пікантність цієї справи полягає у тому, що позивачем є діючий суддя Верховного Суду, який відправляє правосуддя у складі Великої Палати Верховного Суду.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.05.2020 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

При цьому суд першої інстанції виходив з того, що у листопаді 2019 року Верховний Суд здійснював виплату суддівської винагороди позивачу, виходячи з розміру, встановленого Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», положення якого станом на час вирішення спору неконституційними визнані не були, а відтак підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

18 листопада 2020 року колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду рішення суду першої інстанції скасувала та ухвалила нове рішення, яким у позові також відмовила.

При цьому апеляційний суд виходив з такого.

Відповідно до ст. 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Згідно з ч. 1 ст. 135 Закону суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Приписи п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону у редакції до внесення змін Законом № 193-ІХ визначали, що базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.

Проте Законом № 193-ІХ, який набрав чинності 07.11.2019 року, внесено зміни до п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону, а саме – цифри «75» замінено цифрами «55».

При цьому, саме виходячи з розміру 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб у листопаді 2019 року, Позивачу нараховувалися та виплачувалися Відповідачем-1 суддівська винагорода.

Рішенням Конституційного Суду України від 11.03.2020 року № 4-р/2020 було визнано неконституційними п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зі змінами, внесеними Законом № 193-IX.

Разом з тим, до спірних правовідносин не можуть бути застосовані правові наслідки прийняття Конституційним Судом України рішення від 11.03.2020 року № 4-р/2020, оскільки згідно з ч. 2 ст. 152 Конституції України та ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Відтак, положення п. 3 ч. 3 ст. 135 Закону із змінами, внесеними Законом № 193-ІХ, які визнані неконституційними у березні 2020 року, на момент виникнення спірних правовідносин (листопад 2019 року) не були визнанні такими, що не відповідають Конституції України, а тому підлягають застосуванню у спірних правовідносинах.

Аналогічний за змістом висновок щодо застосування відповідних норм Конституції України висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 року у справі № 240/4937/18.

Крім того, у постанові від 19.02.2020 року у справі № 240/6263/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що подальше скасування у судовому порядку певного нормативного акта не є підставою для задоволення позовних вимог, оскільки оскаржувані дії суб`єкта владних повноважень відповідали вимогам чинного на час їх вчинення законодавства.

Таким чином, оскільки згідно з ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, то колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав стверджувати про протиправну бездіяльність Верховного Суду щодо невиплати позивачу суддівської винагороди із застосуванням базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду – 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, оскільки виплата суддівської винагороди Позивачу здійснювалася у відповідності до вимог Закону, чинного на час її проведення.

У контексті наведеного колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.10.1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового.

Одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.

Відповідно до ст. 22 Загальної декларації прав людини кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на реалізацію необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав в економічній, соціальній і культурній сферах за допомогою ресурсів кожної держави.

При цьому згідно з ч. 1 ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується в індивідуальному порядку і в порядку міжнародної допомоги та співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях, вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів.

Крім того Європейський суд з прав людини у справах «Великода проти України» та «Суханов та Ільченко проти України» стверджує, що першою і найважливішою вимогою ст. 1 Протоколу № 1 є те, що будь-яке втручання з боку державних органів у мирне володіння майном повинно бути законним і що воно повинно переслідувати законну мету в інтересах суспільства. Будь-яке втручання також повинно бути пропорційними переслідуваній меті. Іншими словами, необхідно знайти справедливий баланс («золоту середину») між вимогами загальних інтересів спільноти та вимогами захисту основних прав особистості. Необхідний баланс не буде знайдений, якщо особі або особам доводиться нести індивідуальний і надмірний тягар.

ШААС не забув згадати і про Кодекс законів про працю України.

Відповідно до ч. 3 ст. 32 Кодексу законів про працю України, у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці – систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших – працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Разом з тим, згідно з ч. 4 ст. 32 КЗпП України, якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 цього Кодексу (відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв`язку із зміною істотних умов праці).

У свою чергу, приписами статті 126 Конституції України не передбачено таких підстав для звільнення чи припинення повноважень судді, як відмова у продовженні роботи у зв`язку із змінами умов праці. Відтак, оскільки, як вже було підкреслено вище, згідно з ч. 1 ст. 135 Закону суддівська винагорода регулюється лише цим Законом, а будь-яких наслідків у вигляді звільнення чи припинення повноважень зміна розміру оплати праці для судді не створює, то відсутні підстави стверджувати про порушення індивідуальних трудових прав Позивача, на чому останній наполягає у своїй апеляційній скарзі.

Раніше ВП ВС визначилася із спірним питанням у справі, предметом якої було обмеження права судді на отримання доплати за вислугу років

Також КАС визначився  з розрахунковою величиною для обчислення розміру суддівської винагороди.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.